Використання епігенетичної концепції Е. Еріксона в процесі вивчення особистості біографічними методами

Потєряхін О.Л.

Використання епігенетичної концепції Е. Еріксона в процесі
вивчення особистості біографічними методами

          Одним з основних завдань практичних психологів є вивчення особистості й прогнозування поведінки, успішності професійної діяльності людини тощо. Досить часто психолог вирішує це завдання, не маючи можливості для здійснення безпосередньої тестової діагностики. Ця обставина підвищує актуальність безконтактних методів діагностики. Одним з таких методів є біографічний (або психобіографічний). Ми часто чуємо про можливість застосування цього методу вивчення особистості. Але які саме факти біографії людини мають діагностичне значення і як можна їх інтерпретувати? Якоюсь мірою відповіді на ці питання дає уявлення про стадії життя і їх роль у формуванні особистості.
Е. Еріксон [1,2] вирізняє вісім стадій життєвого циклу, які він пов’язує з формуванням ідентичності людини. Сам термін ідентичність походить від латинського identicus – тотожний, однаковий. За Е. Еріксоном ідентичність це почуття самототожності, власної істинності, повноцінності, співпричетності до світу інших людей, почуття адекватності й стабільного володіння особистістю власним «Я» незалежно від змін останнього й ситуацій, здатність особистості повноцінно вирішувати завдання, що постають перед нею на кожному етапі розвитку [1]. Л.Б. Шнейдер підкреслює, що «людина стає «цілком людиною», коли усвідомлює свою ідентичність» [3, С. 4].
На кожній стадії людина робить вибір між двома альтернативними варіантами рішення вікових і ситуативних завдань розвитку. Характер вибору визначає ту, чи іншу складову ідентичності й має тенденцію відбиватися на всьому наступному житті людини, її успішності або неуспішності, і безпосередньо впливає на професійну діяльність, організаційні відносини працівника, характер стосунків з іншими людьми.
    На першій стадії (орієнтовно перший рік життя) у дитини формується базова (базисна) довіра або недовіра до світу. Базова довіра або недовіра формується у дитини під час спілкування з дорослими та контакту із середовищем перебування через сприйняття звуків, світла, тепла, холоду, дотиків тощо. Е. Еріксон указує на ключову роль матері у вирішенні завдання формування базової довіри до світу. Ступінь довіри дитини до світу залежить від виявленої до неї турботи. Дитина, потреби якої швидко задовольняють, яка здорова, з якою граються і розмовляють, «почуває, що світ, загалом, місце затишне, а люди — істоти чуйні та послужливі» [5]. Разом з тим він пише, що ступінь довіри залежить не від необмеженої кількості їжі або вияву любові до маляти, а скоріше від якості материнських стосунків з дитиною. При цьому важливо, щоб батьки не лише керували поведінкою дитини за допомогою заборони та дозволу, а й уміли передати їй глибоке переконання, що є певне значення в тому, що вони роблять. Як критерій сформованості довіри до світу є здатність дитини спокійно переносити зникнення матері з поля зору.
Якщо ж дитина не дістає належної теплоти, турботи та любові, у неї формується базова недовіра до світу, наслідком якої є боязкість, підозрілість щодо світу взагалі й до людей зокрема. Таку недовіру вона переносить у наступні стадії свого розвитку. Е. Еріксон пише, що брак базисної довіри може лежати в основі розвитку психопатології, зокрема шизофренії у дітей. Слабість такої довіри простежується також у дорослих особистостей, «для яких занурення у шизоїдний або депресивний стан є звичним» [1].
Разом з тим, як зазначає американський психолог Девід Елкінд, питання появи або непояви у дитини довіри до світу хоча й має тенденцію відбиватися на всіх наступних етапах життя людини, проте не є фатальним. Ця обставина як несе надію, так і таїть загрозу. Наприклад, якщо дитина, яка приходить до школи з почуттям настороженість, недовіри, відчула теплоту та турботу з боку вчителя, то вона цілком здатна поступово перейнятися довірою до нього. Це допоможе їй перебороти первісну недовірливість. Водночас дитина, яка має базову довіру до світу, може втратити її на наступних стадіях розвитку, скажімо, у випадку розлучення батьків, що травмуючи вплинуло на неї.
Результати спостережень свідчать, що брак базової довіри може серйозно позначатися на професійній діяльності та стосунках дорослої людини. Не довіряючи людям, у професійних, ділових стосунках вона стає схильною до маніпулювання, що, у свою чергу, перешкоджає формуванню оптимальних стосунків з колегами, партнерами, створює ґрунт для інтриг, конфліктів. У своєму крайньому вияві базова недовіра провокує «війну з усіма».
Люди, котрі мають базову недовіру до світу, з одного боку значно більше закриті для оточення, підозрілі, а з іншого робить їх більш вразливими до вдаваної, чи реальної загрози. Слід враховувати, що людина з базовою недовірою є не тільки схильною до маніпулювання, а й більш вразливою до маніпулятивного впливу з боку інших людей, що ґрунтується на страху, підозрах, недовірі до оточення.
Руйнівною для організації є брак базової довіри у керівника. Не довіряючи людям, він опускається до рівня дріб’язкового регламентування і тотального контролю підлеглих. Керівник у цьому випадку усе більше й більше занурюється в деталі. У нього залишається все менше часу на виконання управлінських функцій, ширших, аніж повсякденне рутинне керування. Наслідком цього є втрата мотивації самим керівником. Зрештою, демотивований керівник руйнує мотивацію підлеглих. Крім того, заглибленість керівника у дрібниці та недовіра до підлеглих перешкоджають ефективному делегуванню повноважень, провокують появу в організації так званого вірусу відповідальності, коли підлеглі дедалі більше уникають ініціативи та відповідальності, покладаючи їх на керівника. Такий стиль керування орієнтований на негативне в діяльності персоналу. Орієнтуючись тільки на недоліки, керівник підкріпляє їх, сприяє їх появі в майбутньому.
Не здатний довіряти підлеглим керівник принципово не може сформувати та підтримувати високий рівень організаційної лояльності співробітників, оскільки в основі лояльності персоналу лежить, зокрема, довіра до керівництва. Але не довіряючи людям, неможливо сформувати їхню стійку довіру до себе. Під впливом базової недовіри у керівників з часом формуються патологічні (демотивуючі) стилі лідерства [6], які у свою чергу визначають управлінську культуру, в якій основний акцент переноситься на процес діяльності, а не на результат. В умовах такої культури з’являється велика кількість ледарів, які вміють імітувати діяльність, яких Д. Болховер [7] називає «живими мерцями».
Отже, психологам важливо визначати наявність чи відсутність базової довіри у людини. Як же це зробити? Ми вже знаємо, що основний вплив на вибір тієї чи іншої альтернативи на першій стадії життя людини залежить від ставлення матері (або людини, що її замінила) до дитини. Звісно, розпитувати людину про події її першого року життя немає сенсу. Але безпосередньо чи опосередковано ми можемо отримати інформацію про більш пізнє дитинство. До того ж багато хто з людей охоче ділиться дитячими спогадами. У процесі цілеспрямованої роботи можна дістати досить повну інформацію про ставлення матері до людини, яку ми вивчаємо. Спостереження показують, що воно має тенденцію до стабільності, тобто здобуту інформацію можна ретроспективно, з певними виправленнями поширити й на першу стадію життя. Навіть стосунки дорослої людини з матір’ю можуть багато що розповісти про те, як мати ставилася до неї на стадії, що нас цікавить.
Для діагностики наявності базової довіри є важливою інформація про характер стосунків батьків, добробут родини, хвороби дитини. Як зазначалося, базова довіра може потерпіти від обставин, що завдають травми, і подій на пізніших стадіях життя (розлучення батьків, їхній алкоголізм, негативний досвід стосунків у школі тощо). Відповідні факти дитячої біографії є підставою для відтворення об’єктивної картини.
Разом з тим у професійному відборі кандидатів базову недовіру не можна розглядати як однозначно негативну рису. Є професії, де певна частка недовіри, ймовірно, сприятиме успіху діяльності. До таких професій мабуть можна віднести охоронця, слідчого та ін. Але це питання потребує додаткового вивчення.
Крім цього у тих випадках, коли базова недовіра перешкоджає успіху діяльності працівника, її можна подолати в процесі психологічної корекції або іншої допомоги від професіонала-психолога. Більше того, на думку Е. Еріксона, відновлення базисної довіри це основний елемент терапії багатьох психічних розладів.
    Друга стадія (приблизно 1,5–4 роки) характеризується прогресуючою автономністю дитини. Вона береться спершу повзати, а відтак ходити. Розвивається мова, маніпулятивні здібності, уміння відчиняти, зачиняти, тягти, штовхати, тримати, відпускати, кидати. Це допомагає дитині вирішити друге життєве завдання — віднайти самостійність (автономію) або ж невпевненість у собі (сором’язливість, схильність до сумнівів, нерішучість).
Малюки насолоджуються і пишаються своїми новими здібностями, пише Д. Елкінд. Вони прагнуть усе робити самостійно. Якщо батьки дозволяють дитині робити те, на що вона здатна, і забезпечують сприятливі умови для цього (демонструють доброзичливість, не кваплять, не критикують), у неї виробляється відчуття, що вона володіє своїми м’язами, своєю волею, самою собою і значною мірою своїм середовищем — у неї формується самостійність, самоконтроль. Із почуття самоконтролю, що Е. Еріксон розглядає як волю розпоряджатися собою, не втрачаючи самоповаги, започатковується міцне почуття доброзичливості дорослої людини, її готовність до дії, почуття гордості за свої досягнення, сила волі, які затребувані будь-якою здоровою корпоративною культурою. А з відчуття втрати свободи розпоряджатися собою та відчуття чужого зайвого контролю, на його думку, походить стійка схильність до сумнівів та сорому, з рештою сором’язливість.
Якщо дорослі, як пише доктор психологічних наук А. В. Толстих [8], занадто вимогливі до дитини, нетерплячі або поспішають виконати за неї те, що їй під силу зробити самій, у неї також розвивається сором’язливість і нерішучість. «Коли дитину сварять за забруднені штанці або розбитий келишок, це також внесок у розвиток почуття сорому та невпевненості у собі» [8]. Безумовно, така невпевність у собі виникає, тільки якщо постійно прагнути відгородити дитину від зусиль або під час постійної надмірної вимогливості та суворості.
Зовнішній контроль на цій стадії, наголошує Е. Еріксон, повинен твердо переконувати дитину у власних силах. Тверда зовнішня підтримка мусить захищати дитину від «потенційної анархії її ще не навченого почуття розрізняти, її нездатності утримувати та відпускати розбірливо» [1]. Заохочуючи малюка стояти на ногах, оточення мусить оберігати його від безглуздого та випадкового досвіду переживання сорому і передчасного сумніву.
Якщо із цієї стадії людина виходить із великою часткою невпевненості, це надалі несприятливо відбивається на її самостійності. І навпаки, людина, яка винесла із цієї стадії набагато більше самостійності, аніж сорому та нерішучості, виявляється значно більше підготовленою до розвитку самостійності надалі. Але й тут, як зазначає Д. Елкінд [5], співвідношення між самостійністю, з одного боку, і сором’язливістю та невпевненістю, — з другого, може змінитися в той або інший бік наступними подіями.
Самостійність, що сформувалася на цій стадії, або, навпаки, невпевненість у собі відіграє важливу роль у професійній діяльності ініціативи, здатності брати відповідальність. Невпевнена у собі, несамостійна людина професійно не придатна для посад, пов’язаних із потребою ухвалювати рішення (управлінські, технологічні), особливо в умовах дефіциту часу, і нести тягар відповідальності за ці рішення. Такі люди виявляються вразливими, податливими до психологічного впливу, зокрема маніпулювання з боку партнерів у діловому спілкуванні. Без спеціальної підготовки вони зазвичай бувають не в змозі відстоювати інтереси своєї організації в переговорах з непоступливим партнером. Перебуваючи в групі, виявляють високу конформність, тобто схильність змінювати свою думку під впливом групової думки.
Висновок про ступінь сформованості автономії (самостійності) людини можна зробити також, проаналізувавши ставлення до неї батьків у цей період, враження від взаємодії з іншими дорослими, спогади про улюблені дитячі ігри тощо. Важливу інформацію можна дістати, спостерігаючи процес ухвалення рішень, характер відстоювання справедливості власної думки, рішення. Крім того, зараз існує багато тестових методик діагностування впевненості в собі.
     Третя стадія (орієнтовно 4–6 років) пов’язана з розширенням простору життєдіяльності дитини. Вона починає сама ставити собі цілі, придумувати заняття, фантазувати, виявляти винахідливість. Це вік гри, сприйняття та апробації різноманітних ролей, оволодіння реальністю, експериментування. «Дитина ніколи так не схильна навчатися швидко і спрагло, стрімко дорослішати у розумінні розподілу обов’язків і справ, як на цій стадії свого розвитку» [1]. Вона прагне і здатна виконувати спільні справи, єднатися з іншими дітьми, придумуючи такі справи. У просторі життєдіяльності дитини з’являється дедалі більше людей. Уже не лише батько й мати, а й інші дорослі є предметом ідентифікації (уподібнення, ототожнення) дитиною себе з дорослими.
Унаслідок цих змін вирішується альтернатива між ініціативністю (заповзятливістю) і почуттям провини. Від того, як у цій стадії батьки реагують на витівки дитини, багато в чому залежить, яка із цих якостей переважить у її характері. Діти, яким дозволена розумна ініціатива у виборі моторної діяльності, які за своїм бажанням бігають, граються, катаються на велосипеді, на санчатах, виробляють і закріплюють наполегливість. На думку Д. Елкінда, закріплюється вона згодою батьків відповідати на запитання дитини (інтелектуальна заповзятливість), не заважати їй фантазувати та придумувати ігри.
Проте Е. Еріксон наголошує, що небезпека цієї стадії полягає у виникненні почуття провини за цілі, що плануються досягнути, та ініційовані вчинки. Якщо батьки та близькі люди показують дитині, що її діяльність шкідлива й небажана, її запитання надокучливі, а ігри безглузді, вона почувається винною і несе це почуття провини в подальші стадії життя.
До сформованої на попередньому етапі автономії, пише Е. Еріксон, ініціатива додає заповзятливості, «планування та прагнення атакувати завдання заради того, щоб бути активним, перебувати в русі, тоді як раніше свавілля майже завжди підштовхувало дитину до відвертої непокори або принаймні до незалежності, що породжувала протест» [1]. У цілому ж результатом цієї стадії є не лише введення деспотичного правління морального почуття, що обмежує межі дозволеного, але також вона задає напрямок руху до можливого, що допомагає поєднати мрії раннього дитинства з цілями активного дорослого життя.
Зріла наполегливість, ініціативність лежать в основі цілеспрямованості, високої професійної мотивації. Ці якості тісно пов’язані з креативністю, творчістю, що виявляються в процесі повсякденної діяльності. Упевненість у собі та ініціативність — незмінні компоненти лідерства. Брак цих якостей у керівника породжує проблеми у керуванні людьми.
Нестачу впевненості в собі та наполегливості, що є результатом другої і третьої стадії життя, можна усувати в процесі навчання та цілеспрямованого розвитку особистості. Фахівці розробили досить великий арсенал засобів для вирішення цього завдання: тренінгів, посібників для саморозвитку тощо.
    Четверта стадія (приблизно 6–11 років) пов’язана з оволодінням дитиною усілякими навичками, зокрема вмінням учитися, засвоювати знання. У цей період у неї розвивається здатність до організованих ігор і регламентованих занять, уміння терпіти тягар дисципліни. Лише тепер вона навчається брати участь в іграх, де треба, скажімо, додержувати черговості. У дитини пробуджується інтерес до трудових навичок. Вона прагне все робити добре, переймається духом змагання. Е. Еріксон пише, що у дитини «розвивається сумлінність, працьовитість, — тобто вона пристосовується до неорганічних законів інструментального світу. Вона здатна стати дуже старанною та абсорбованою одиницею продуктивної праці. Довести виробничу ситуацію до завершення — ось мета, що поступово витісняє примхи і бажання гри. …Принцип роботи …привчає її діставати задоволення від завершеної роботи завдяки стійкій увазі та завзятій сумлінності» [1, С. 363].
У цей період у дитини загострюється інтерес до того, як улаштовано речі, як їх можна пристосувати до будь-чого. Опановуючи основи знань, діти ідентифікують себе з представниками окремих професій, для них стає важливим зовнішнє схвалення їхньої діяльності. Альтернатива, що вирішується на цій стадії, полягає у формуванні почуття умілості (майстерності), компетентності або, під час негативного перебігу цієї стадії, почуття неповноцінності.
Коли дітей, пише Д. Елкінд, заохочують майструвати що завгодно, споруджувати курені, рукодільничати, коли їм дозволяють довести розпочату справу до кінця, хвалять за результати, тоді у них виробляється вміння та здатність до технічної творчості. І навпаки, батьки, які вбачають у діяльності дітей самі лише пустощі, сприяють розвитку у них почуття неповноцінності.
На цій стадії нарівні з родиною у формуванні почуття компетентності важливу роль відіграють також інші суспільні інститути. Зокрема перебування дитини в школі та ставлення, з яким вона там стикається, на думку Д. Елкінда, дуже впливають на врівноваженість її психіки. Скажімо, якщо через особливості темпераменту дитина повільніше засвоює навчальний матеріал, аніж однолітки, і не в змозі з ними змагатися, вона може бути травмована школою. Безперервне відставання у класі непомірно розвиває у неї почуття неповноцінності, навіть якщо її старанність заохочується вдома. І навпаки: дитина, скажімо, схильність якої майструвати згасла через глузування вдома, може відродитися завдяки підтримці чуйного і досвідченого вчителя. Отже, розвиток основного параметра цієї стадії, тобто почуття вміння, залежить не лише від батьків, а й від ставлення інших дорослих. Саме на цій стадії, указує Е. Еріксон, важливим стає «більш широке суспільство», що дарує дитині можливості для розуміння значущих ролей у технології та економіці. Нарівні з формуванням почуття неповноцінності, на думку Е. Еріксона, існує також інша фундаментальна небезпека — обмеження самого себе до меж своєї праці. Якщо людина визнає роботу єдиним критерієм цінності, то може легко перетворитися на конформіста або бездумного раба техніки і її господарів [1, С. 365].
Зайве наголошувати, наскільки важливе почуття компетентності для тих, чия діяльність вирізняється нестандартністю, розмаїтістю. Але дивно те, що це почуття, якщо вірити Е. Еріксону, формується не в період навчання професії, а на попередній стадії. Людина, що володіє почуттям уміння, компетентності, переконана, що «може все, а чого не вміє — того може навчиться». Такі люди здатні кардинально змінювати сферу діяльності й, засукавши рукава, домагатися успіху на новій ниві.
Діагностика наявності або ненаявності цієї особистісної властивості звичайно не становить труднощів. Для цього можна використати не лише біографічний метод, а й спостереження, аналіз продуктів діяльності, тестові завдання. Справа лише за тим, щоб у процесі професійного відбору кандидатів цілеспрямовано вивчати наявність почуття компетентності і враховувати цю обставину під час прийняття рішення про прийняття на посаду.
     П’ята стадія (11–20 років) є ключовою для набування відчуття ідентичності. Негативна альтернатива полягає у змішанні (плутанині) ролей, (поплутаній ідентичності). Підліток дозріває фізіологічно та психічно, і на додаток до нових відчуттів та бажань, які з’являються внаслідок цього дозрівання, у нього розвиваються також нові погляди на речі, новий підхід до життя. Він може створювати собі уявний ідеал сім’ї, суспільства, проти якого реальні сім’ї та суспільства суттєво програють. «Підліток — це нетерплячий ідеаліст, який проголошує, що створити ідеал на практиці не складніше, аніж домислити його в теорії» [1, С.16].
Підліток насамперед переймається тим, як його сприймають інші люди порівняно з його власним уявленням про себе. Перед ним стоїть завдання поєднати все, що він знає про себе самого, у єдине ціле. Якщо молода людина успішно справляється із цим завданням психосоціальної ідентифікації, у неї виникає відчуття, того, хто вона є, де перебуває та куди йде. На відміну від попередніх стадій, батьки тут справляють на дитину ще менший безпосередній вплив. Д. Елкінд зазначає, якщо завдяки батькам підліток уже набув довіри, самостійності, заповзятливості і вмілості, його шанси набути відчуття ідентичності, тобто розпізнати власну індивідуальність, значно збільшуються. Справедливе й протилежне для підлітка недовірливого, сором’язного, невпевненого, сповненого почуття провини та усвідомлення своєї неповноцінності.
Несприятливий результат цього періоду — поплутана ідентичність, поєднана з болісними сумнівами щодо себе, свого місця у групі, суспільстві, з неясною життєвою перспективою. Подеколи молодь прагне негативної ідентифікації, тобто ототожнює себе з образом, протилежним тому, який хотіли би бачити батьки, інші люди. Почасти в цьому полягають причини молодіжної злочинності, появи усіляких неформальних рухів («хіпі», «готи», «емо» тощо). Юнакові «іноді ліпше ідентифікувати себе з «хіпі», з «малолітнім злочинцем», навіть з «наркоманом», аніж узагалі не знайти свого «я» [1, С.18]. Крім того, деякі юнаки і юначки не здатні встановити свою професійну ідентичність. Тому, «щоб уберегтися від розпаду, вони якийсь час занадто ідентифікують себе (до повної втрати ідентичності зовні) з героями клік і компаній» [1, С.367]. Складність пошуку ідентичності лежить в основі періоду закоханості, що не має сексуального підґрунтя. Е. Еріксон пише, що юнацька любов — це значною мірою спроба домогтися чіткого визначення власної ідентичності, проектуючи власний образ на іншого та спостерігаючи його вже відображеним.
Ця стадія охоплює також період так званого психічного мораторію. Це поняття увів Е. Еріксон на позначення кризового періоду між юністю та дорослістю, протягом якого особистість переживає складний процес віднаходження дорослої ідентичності та нового ставлення до світу. Психічний мораторій може мати затяжний характер і тривати роками, що особливо характерно для дуже обдарованих людей. Неподолана криза призводить до стану дифузії ідентичності.
Важко переоцінити значення психосоціальної ідентичності для професійної діяльності. Працівники, які володіють ідентичністю, стабільні професійно та організаційно. Звичайно вони мають чіткі життєві пріоритети та цілі, тому високо мотивовані в діяльності. У психосоціальній ідентичності таких працівників важливе значення має усвідомлена (відчута) належність до конкретного колективу. На основі цього відчуття в умовах оптимальної організаційної культури у таких працівників формується високий рівень лояльність, наслідком якої є відданість організації.
І навпаки, брак ідентичності, її поплутаність або дифузія позбавляють людину перспективи життя, підштовхують до постійного пошуку, а отже, й до зміни місць роботи. Поплутаність ідентичності зруйновує основу професійної мотивації, а також етичні норми стосунків людини з організацією.
    Шоста стадія (21–25 років) життя людини передбачає перехід до вирішення дорослих завдань на базі сформованої ідентичності. Власне ця стадія є початком зрілості, молоді люди одружуються, народжують дітей. Формується етичне почуття — характерна ознака дорослої людини.
Специфічним для цієї стадії є вибір між позитивним полюсом здатності до близькості та негативним — самітності (ізоляції, дистанціювання), притаманним людям з поплутаною ідентичністю та іншими, ще більш ранніми, помилками у лінії розвитку. Під близькістю Е. Еріксон розуміє не тільки фізичну близькість, а й здатність піклуватися про іншу людину, ділитися з нею всім істотним, виявляти моральну силу, залишаючись вірним цим стосункам, навіть якщо вони потребуватимуть значних жертв і компромісів. Це поняття не обов’язково пов’язане із сексуальною пристрастю, а поширюється і на дружбу. Здатна до близькості людина заради групової солідарності ладна пожертвувати собою.
Успіх або провал цієї стадії залежить від того, наскільки успішно людина перейшла попередні стадії. Соціальні умови можуть лише полегшувати або утруднювати досягнення близькості. Якщо ані в шлюбі, ані в дружбі людина не досягає близькості, тоді, на думку Е. Еріксона, її очікує самотність. Він також вважає, що небезпека полягає в тому, що інтимні взаємини, суперництво і ворожість людина відчуває до одних і тих самих людей.
Нездатність до близькості, самотність мо¬жуть негативно позначатися на професійній діяльності та організаційному житті працівника. З одного боку, це може спровокувати занурення у роботу, а з другого — нездатність налагоджувати сприятливі стосунки з колегами та партнерами і перешкоджати досягненню успіху в цій роботі.
Важливо зазначити, що почуття моральності, яке є основою правосвідомості, завершує формується тільки на цьому етапі життя. Отже ставити завдання вивчення моральних якостей кандидатів на посади, котрі знаходяться на попередній стадії життя, принаймні некоректно.
      Сьома стадія (25–50/60 років) охоплює найбільшу частину людського життя. На цій стадії людина міцно пов’язує себе з певним родом діяльності. Її діти стають підлітками. Е. Еріксон зауважує, що «зріла людина має потребу бути комусь потрібною, а зрілість має потребу в стимуляції та схваленні з боку тих, кого ця зріла особистість народила та про кого мусить піклуватися» [1, С. 374]. Основний параметр цієї стадії — генеративність (загальнолюдяність) — на одному кінці шкали та стагнація (самопоглиненість) — на другому.
Генеративністю (загальнолюдяністю) Е. Еріксон називає здатність людини цікавитися людськими долями за межами сімейного кола, замислюватися над життям прийдешніх поколінь, «зацікавленість в устрої життя та наставлянні нового покоління» [1, С. 374]. Такий інтерес не обов’язково пов’язаний із наявністю власних дітей. Його може мати кожен, хто активно переймається майбутнім молоді, суспільства.
Ті ж, у кого відчуття причетності до людства не виробилося, зосереджуються на самому собі. Головною їхньою турботою стає задоволення своїх потреб, власний комфорт, « беруться балувати себе так, ніби кожен із них є своєю власною і єдиною дитиною…» [1, С. 374].
О. В. Толстих [8] пов’язує цю стадію із протиріччям між здатністю людини до розвитку або особистісним застоєм, повільним регресом особистості в процесі повсякденного життя. Такий регрес, безумовно, негативно відбивається на ефективності професійної діяльності працівника. Він відкидає інновації, опирається організаційним змінам і, зрештою, безнадійно відстає технологічно. Особливо згубно на організації відбивається регрес лідера.
Винагородою за оволодіння здатністю до саморозвитку є формування людської індивідуальності, неповторності. Це знаходить своє відображення й у професіоналізмі людини.
З аналізу цієї стадії життя можна зробити важливий для вирішення кадрових питань висновок. Незважаючи на те, що з цією стадією співпадає період активної професійної діяльності, основним її змістом є вирішення дилеми генеративності, що виявляється насамперед у прагненні до створення і гідного забезпечення власної сім’ї. Отже висока мотивація й результативність професійної діяльності можливі тільки за умови задоволення цих потреб (або наявності такої можливості у найближчому майбутньому).
      Восьма стадія (понад 60 років) завершує життєву дорогу. Основний параметр цієї стадії лежить між цілісністю, з одного боку, і розпачем (безнадійністю) — з другого. Відчуття цілісності, осмисленості життя виникає у того, хто, оглядаючись на прожите, відчуває задоволення. Стан цілісності Е. Еріксон розкриває через такі складові, як «прийняття свого єдиного та неповторного життєвого циклу як щось таке, чому судилося відбутися» [1, С. 376], позитивне ставлення до способу життя та діяльності минулих років, готовність боронити гідність власного стилю життя, емоційна інтеграція, що сприяє взаємодії як за допомогою наслідування лідерів, так і через набуття відповідальності лідера. Наслідком цілісності є віднаходження спокою, урівноваженості.
«Той же, кому прожите життя видається ланцюгом згаяних можливостей і прикрих помилок, усвідомлює, що розпочинати все спочатку вже пізно й упущеного не повернути. Таку людину охоплює розпач при думці про те, як би могло скластися, не склалося її життя» [5, С.20]. Брак цілісності, на думку Е. Еріксона, виражається в страхові смерті, оскільки єдиний і неповторний життєвий цикл не сприймається як завершений.
Наголошуючи на зв’язку поколінь і значенні в ньому цілісності людини на цій стадії, Е. Еріксон пише, що «здорові діти не боятимуться життя, якщо люди поважного віку довкола них достатньо цілісні, аби не боятися смерті» [1, С. 379].
Цілісна особистість продуктивна у професійному плані. У спокійному, розміреному ритмі така людина здатна зробити більше, ніж інші в авральному режимі. Власне професійна діяльність — елемент цієї цілісності. Акумулювавши в собі багатий професійний досвід, така особистість може бути незамінним наставником, майстром, який навчає новачків секретів професійної майстерності.
Стадії життя людини та основні дилеми, вирішувані на кожній стадії, Е. Еріксон об’єднав і графічно представив як епігенетичну карту (див. додаток). При цьому основне набуття кожного етапу він розташував не поступово, як можна було очікувати, а по діагоналі. Таке розташування показує, що кожна дилема має передісторію (простір нижче по діагоналі) і певний дальший розвиток після критичної для неї стадії. Скажімо, для автономії або непевності критичною є друга стадія. Але й на першій стадії можна відслідковувати їх зародки. І далі в наступних стадіях набута автономія або її протилежність — непевність унікальним для кожної людини способом трансформуватиметься.
Таблиця 1.

Епігенетична карта Е. Еріксона,

Снимок

     Отже ідентичність людини за Е. Еріксоном набувається й змінюється упродовж восьми стадій життя. Характер здобутків на кожній стадії певним чином відображається на професійній діяльності дорослої людини. Саме тому особливості формування ідентичності кандидатів на посади й співробітників мають враховуватися під час прийняття кадрових рішень. Епігенетична карта може бути своєрідною матрицею для вивчення особистості біографічними методами.

Список використаних джерел:
1. Эриксон Э. Детство и общество. – Изд. 2-е, перераб. и доп./ Пер. с англ. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996. – 592 с.
2. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: пер. с англ./ общ. ред и предисл. А.В. Толстых. – 2-е изд. – М.: Флинта: МПСИ: Прогресс, 2006. – 352 с.
3. Идентичность: Хрестоматия / Сост. Л. Б. Шнейдер. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2003. – 272 с.
4. Потапчук Т.В. Ідентичність: основні підходи до визначення сутності поняття / Педагогіка і психологія, №3 (64), 2009. – С. 14 – 21.
5. Элкинд Д. Эрик Эриксон и восемь стадий человеческой жизни / Эриксон Э. Детство и общество. – Изд. 2-е, перераб. и доп./ Пер. с англ. – СПб.: Ленато, АСТ, Фонд «Университетская книга», 1996. – С. 6 — 22.
6. Кобьёлл К. Мотивация в стиле ЭКШН. Восторг заразителен/ Пер. с нем. – М.: Альпина Паблишер, 2003. – 192 с.
7. Болховер Д. Живые мертвецы / Пер. с англ. – М.: Издательство «Добрая книга», 2006. – 208 с.
8. Толстых А.В. Неизвестный классик/ Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис: пер. с англ./ общ. ред и предисл. А.В. Толстых. – 2-е изд. – М.: Флинта: МПСИ: Прогресс, 2006. – С. 5 – 19.

Вам также может понравиться ...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *